Одне обличчя на двох (3.04.2016 Автор допису: Юрко Нагірний)

Обличчя

Дзвінок від Лариси наприкінці робочого дня нічого доброго не віщує. Значить, вона забула купити хліб, оплатити комунальні послуги, або інший варіант – треба допомогти дотягнути додому сумку з продуктами… Але голос дружини був врочистий, піднесений, хоча не позбавлений тону чергового наряду:

-Андрію, щоб ти нині без запізнень, бо приїжджають запрошувати нас на  весілля.

Я навіть не запитував, хто запрошує, бо відчув: хто б не кликав, ми однаково будемо там. Лариса уже запалахкотіла нестримним бажанням вийти у люди. А втім, у нашому віці нехтувати запрошеннями будь-куди не варто, бо з роками вас хочуть бачити у товариствах не так часто. Тим не менше, я, наче школярик, вислухав, що маю купити на вечерю для тих, хто приїде із запрошенням, а коли увагу на мить відключив від переліку провіанту, встиг прикинути, що жодна близька мені душа наразі не збирається виходити заміж чи одружуватися.

Ходити у магазини за продуктами – це прокляття, народ у маркеті товчеться так, ніби завтра має настати суцільний голод і всі переповнені нині полиці стануть чистими, як моя совість – цей мій улюблений жарт. Коли йду за продуктами, то купую лише те, на що Лариска виписала наряд. Коли ж у різнобарвне царство маркету вривається моя господиня, їй потрібне все і відразу. Навіть якщо вдома воно є… В черзі до каси знову перебрав усіх своїх родичів, яких небагато, друзів, яких значно більше, і подруг своєї дружини, яких ще більше. Під весілля не підходив ніхто. Інтрига…

На кухні уже шкварчало, шипіло, свистіло (це я про чайник), а Лариса захоплено розповідала, що приїжджає її двоюрідна сестра Марійка – ну, та, яка має за чоловіка моториста-пияка, і яка віддає заміж свою єдину доньку Ганнусю, яка живе у родинному селі моєї дружини і взагалі, як це прекрасно, що коли роки починають хилитися до осені, а родинні стосунки набувають зовсім іншого смислу… Моя дружина вчителька – і якщо чогось недоговорила у школі, або того дня мала замало уроків, то мусить вилити свою енергію на мою голову. Якщо мене з якихось поважних причин нема удома, то у ролі слухача мусить виступати наша 16-річна донька Оленка. Як правило, у неї Лариса вкладає увесь свій педагогічний хист, щоправда, не можу твердити, що дуже успішно, бо їй, схоже, це уже починає набридати. Я взагалі категорично проти надмірної опіки. Бо потім, коли Оленка раптом вирветься з тісних обіймів матері, то ніхто не зупинить… Монолог Лариси я не наважувався переривати, місцями навіть уважно слухав… Двоюрідну сестру Марійку знаю відтоді, як ми з Ларискою під вінець пішли. Гарна і мудра жіночка, але життя її так потовкло, що нікому не зичу. Сидить у селі безвиїзно, бо вона фельдшерка, і мусить у будь-яку хвилину прийти на поміч людям. У стайні у неї і хрюкає, і мукає, і кудкудакає.  Поля має дуже багато і все, вважай, на одні руки. Петро, чоловік її, дуже добрий майстер по машинах, до нього навіть зі Львова приїжджають, коли щось треба. З львівських Петюнчик (кличка у нього така) грошей не бере взагалі, бо вважає, що то добра реклама. Та й з інших не дуже дере. Він спочатку ремонтує, потім господар автівки приносить йому пляшку. Петюнчик випиває 100 грамчиків і такий добрий стає, що вартість своєї роботи може наполовину вкоротити. Мовляв, добрим людям треба допомагати. От скупердяї з машинами його добротою і користають. Халяву люблять, особливо багаті… Я не раз зі швагром говорив про це на прохання моєї Лариски і його Марійки, але то все одно, що горіхом до стіни лупити. У нього своя філософія життя, і нам, городським, до неї зась. Мають дочку Ганнусю, миле таке дівча, працелюбне. Після школи пішла до технікуму вчитися – я навіть їй допомагав, бо хіба просте дитинча здатне туди влізти…. От тепер заміж виходить. Хоч би добрий чоловік попався та зі села забрав, бо пропаде дівчисько поміж тою худобою та моргами поля.

Нарешті у двері постукали. Лариса встигла усе приготувати на стіл, причесатися та одягнутисяв  новий халат, який ми їй торік в Турції купили… Ну, обійми, поцілунки і все таке інше… Марійка чи вдавала захоплення, чи то справді захоплювалася, але оглянула наше скромне трикімнатне помешкання і визнала, що живемо заможно. Якщо люди роблять такі висновки виключно тому, що на підлозі лежать килими, які я мушу щосуботи тягнути з третього поверху на перший, гупотіти об них палицею, а потім знову вгору – то ви мені даруйте… Гостя врочисто виголосила запрошення, мовляв, просили вас мама, просили тато… От скільки літ минуло, а традиція не міняється. Він сам колись, ну, коли з Ларискою під вінець ішов, теж «просили мама, просили тато, і я вас прошу…» Може це і повага до батьків, але ж одружуються діти, вони мають першими просити на своє свято тих, хто їм особливо милий, а не двоюрідну цьотку з її чоловіком… Трохи випили, моя Лариса сказала дуже гарний тост (вона це вміє – на те і вчителька). Марійка аж просльозилася. Воліла б не плакати, бо вся дешевенька туш потекла по напудрених щоках. Ще я послухав, що зять – дуже добра дитина – і гарна, і мудра, і біду знає… Стара пісенька, бо всі, хто одружуються, спочатку і добрі, і гарні, і біду знають… В тому місці я перепросив жінок і побіг відганяти дочку Оленку від комп’ютера. У часи мого дитинства діти мали інші розваги – кички-палички, ловушки, войнушки, дівчатка на ляльок шили платтячка, а тепер тільки комп’ютер. Нинішня молодь дійшла до того, ви собі тільки уявіть, що з хати не хоче вилазити. По скайпу спілкуються, по Інтернету знайомляться. Ще колись дійде до того, що дітей через електронну пошту зачинати будуть… Оленка мирно погодилася відійти від комп’ютера, бо може уже й самій набридло за цілісінький день літніх канікул, і ліниво оголосила, що на весілля у село не поїде. Це, чи бач, не той рівень, не та компанія і в принципі дуже далека родина. Це у них «неприкольно». А я полазив по інформаційних сайтах – що там у світі доброго робиться і що в Україні знову поганого сталося…

Наступного дня ми з Ларисою купували мені костюм, оскільки я маю виглядати міським інтелігентом на сільському весіллі. Більше того, з моїм статусом відомого місцевого підприємця. Лариса придбала собі чергове плаття і мешти. Мені на мешти грошей уже не вистачило. Дружина має рацію – я не жінка і на мої ноги ніхто не дивиться, тому можу піти і у трішечки поношених. Заразом обговорили і суму, яку треба покласти у конверт. Моя Лариска вважає, що ми – сімя шляхетна і заможна, тому щонайменше за двох треба дати 100 доларів і конверт неодмінно підписати, бо є шахраї, які тицяють «порожняк», а самі цілу добу пють-гуляють, ще й на поправини приходять.

На весілля ми з намови Лариси приїхали чи не найперші, бо їй треба було з самого ранку обійти усю свою родину. На кожному подвірї нас стрічали її цьотки чи вуйки, стрієчні племінниці чи швагрові брати. Нами тішилися, нас прихвалювати, ми розпитувати, як вони живуть, а вони питали, як ми живемо… Головне у таких випадках першими запитати, бо відповіді ніхто і так не чекає – кому потрібні чужі радості чи клопоти? Зрештою, мої бізнесові виміри життя ніяк не вкладаються у їхні сільські. Єдине, що вони затямили собі дуже твердо, що ми з Ларискою багаті. А це уже підстава для усіх інших родичів щиро нами пишатися і навіть запрошувати на весілля як людей престижних… Нарешті настав час, коли ми з долішнього кінця села добралися до горішнього, де і живе наречена. Я щось про щось говорив з Петюнчиком, він мені щось своє розповідав, а потім ледь не у вухо вилив мені свою образу:

-І що ти думаєш, Андрію, моя Маринька дістала шала і заборонила мені на весіллі навіть 100 грамів випити. Бо каже, що тоді я стаю дурним. Може й дурним, але я єдину доньку нині заміж видаю, і що отак… Ну ти сам скажи, от скажи, як людина розумна, хіба я що – алкоголік?

Я подивися на Петра. Ні, на алкоголіка того дня не тягнув, але день перед тим, мабуть, щось хряпнув. Авторитетно запевнюю батька нареченої, що він не пияк, що це наші дружини роблять з нас дурнів, а насправді ми такими не є. Хоча потім не менш авторитетно запевнив, що у день весілля своїх дочок батьки, як правило, спиртного не вживають взагалі, бо несуть повну відповідальність за радість гостей, яких напросили.

-А коли гості підуть, то можна?, – перепитав бідолаха.

-От коли підуть, тоді можна, – відповів я, відчуваючи себе щонайменше лікарем-наркологом.

Хоча, хто в наш час не п’є? В наш час пють всі, але хтось вишуканий коньяк, а хтось розбавлену спиртягу або самогонку на курячих кізяках – чи як воно там називається… І розум гублять по-різному. Ті, що коньяк – поволі, ті, що на кізяках і без закуски– відразу. Але кінцевий результат той же.

На подвірї молодої забігали, загаласували, заметушилися, дітиська з надувними кульками погнали до брами. Вірний знак того, що їде наречений. Вибігла з хати і моя Лариска. Вона просто обожнює всі ті моменти, брами, торгування. А я байдуже ставлюся. Сценарій один і той же, тому до брами я близько не підходив. Там уже торгуються, чую, моя вірна і свої п’ять копійок вставляє, вимагає у молодого побільше доларів на викуп. Коли увесь весільний супровід неквапом подався за благословенням, Лариса і мене у бік штурхнула, мовляв, ходи, невігласе, подивися, як то має виглядати, бо колись ми і свою доньку віддавати заміж будемо. Не йду! Бо то є суто родинне, я б навіть сказав, до щему душевне, і чужим вухам нічого туди пхатися…

Дружина вийшла із хати з заплаканими очима – а що вдієш, коли жіночі серця такі вразливі. Я не уточнював, чи у той момент вона згадувала, як нам батьки благословення давали, чи уявляла собі, як ми Оленку благословляти будемо. Бо сприйняла б це як мій невдалий гумор одвічного циніка. Довгою вервечкою уся наша весільна рать потягнулася до церкви. Спереду музики витинають марша, пообіч вузенькою звивистої доріжкою люди стоять – такі собі глядачі. Кожному молода пара має вклонитися і так само, як у батьків, попросити благословення. Пригадав я собі, що і сам так колись робив і у тому дійстві було щось досі незбагненне і величне – ніби все, що було, відходить назавжди, розпочинається нове життя, за крок до якого треба попросити у всіх і вибачення за попереднє, і благословення на майбутнє. До сільради на розписку не ходили, бо, виявляється, молода пара поставила свої автографи у будній день при напівп’яному сільському голові, який тицяв пальцем у графу, де ставити автографи. А потім стандартно побажав щастя, радості і любові та поліз у торбинку, яку йому принесли молодята.

А у церкві було врочисто. Я скільки б разів не заходив до сільських храмів, завжди дивувався, як колись зодчі могли все так гарно і до пуття зробити – дощечка до дощечки, акуратно і по-мистецьки неперевершено. А образи у сільських церковцях – то щось особливе. Мені здається, що їх малювали не стільки пензлем, скільки серцем…

Для весільних забав у селі існував спеціальний зал – доволі розкішний, як на село. Навіть слід дизайнера видно, туї висаджені, троянди око милують, травичка підстрижена, доріжки бруківкою викладені… Поки я оцінював сільський ресторанний сервіс, до молодої пари уже вишикувалася різнобарвна черга з гостей і квітів. Ми з Ларисою не поспішали, неквапом дочікувалися свого. Дружина перепитала, чи не забув я вкласти у конверт гроші, бо я, мовляв, такий незібраний, що міг лизнути конверт і без грошей. От не казала б нічого, все було б добре. Тут уже і сам почав сумніватися. Але впихнув руку у піджак, потер конверт – є! На конверті неодмінно мало бути наше прізвище, щоб потім молодята, коли рахуватимуть гроші, не думали, що ми такі негідники. Я сказав Ларисі, що гості уже втомлені спекою та голодом і бажано, щоб довге привітання вона не виголошувала. Послухала, побажала щастя, чмокнула Ганнусю у щоку і взялася до нареченого. Мені не пасувало знову бажати щастя, то я придумав «щиру вірність» і теж чмокнув красуню у щоку. З молодим, як правило, не цілуюся, але то видно традиція така сільська – усіх гостей перецілувати, і коли я подав руку нареченому, коли я зустрівся з ним поглядом, коли він нахилився щоб дотулитися до мене щокою, сталося щось неймовірне – мене наче ударило струмом, пробіг морозець поза шкірою. Ми торкнулися щоками, я відчув його міцний потиск руки і розгубився настільки, що забув витягнути зі спідньої кишені піджака конверт з грішми. В останню мить спохопився.

Ми сіли за стіл поруч з далекою чи близькою родиною Лариси. Щось гомонять, жартують, одне слово, очікують першого тосту. А мені з голови не вилазить той прикрий трафунок зустрічі з нареченим. Я десь бачив це обличчя… Хоча… Якась дурня, хлопчиська бачить уперше, хоча ні, той білобрисий чубчик, веселі очі, ніс з невеличкою горбинкою. Справді бачив, але де? Нарешті розпочалося те, що називається гостиною. Спочатку піднімали келихи за командою старости весільного, а потім пили тоді, коли хотілося. «Ну, за молодят» – був найкращим стартом за цим столом. А чого б і ні. Он генерал у фільмі тільки після «Ну…» і пив. Хіба потрібне слово додавав… Ні, але цей наречений Ігор… Я точно його десь бачив, ну, просто містика… Крадькома повертаю головою у той бік, де на підвищенні сидить молода пара. Його рухи, посмішка, очі… Я намацав у кишені цигарки… Лариса керує у нашому закутку стола, потрапила у свою стихію. Поміж своїми можна зняти ту маску, яку доводиться інколи вчительці пялити на себе. Я тим часом вийду і покурю… Коли покидав зал, знову кинув погляд у бік нареченого і знову ці «видіння». У фойє глянув на себе у дзеркало і ледь не збожеволів. На мене дивилися ті самі очі Ігоря, той же білобрисий чубчик, але ледь всіяний сивиною. Я завжди, коли дивився на себе у дзеркало, то бачив тільки себе, а тут несподівано побачив копію нареченого, тільки значно старшу, потерту роками. Ні, мабуть, більше не треба пити, хоча й не випив багато.

Коли повернувся до столу, гості довкола визнали, що у мене чомусь погіршився настрій – так, ніби я взяв собі на це весілля інше обличчя… Народ поїв, почали виходити на свіже повітря, а музиканти запросили молодят на перший танець. Я не зводив з них очей – вони обидвоє були надзвичайно щасливими, вони не зводили одне з одного зачудованих поглядів. Я подумав про те, що вони щасливі бодай від того, що зараз, саме у цю мить, кохають одне одного, і щасливі від того, що не знають, що їх чекає далі. А далі – життя, у якому не завжди буде так багато квітів і не завжди гратиме весела музика.

Потім мене Лариса потягнула до танцю, потім – я її. Спробував би нехтувати її бажаннями повертітися під музику… Вона каже, що йти на весілля – значить самому створити гарний настрій. От ми і створювали. Потім мав трохи відпочинку, бо дружину почали запрошувати кавалери її юності. Ну то й що – нехай згадують… Я за цей час покурю, біля щедрого козацького столу постою. До речі, чудова річ той козацький стіл. Сам наливаєш, сам закусуєш, товариство гарне збирається, як правило, чоловіче. То про футбол, то про політику, то про те, що бульбу на городі спека точить… Взагалі, поміж простими людьми мені якось простіше. У них нема підлабузництва, злості, мстивості, вони такі, як є.

У весільній залі оголосили танець для матерів. Моя Лариса, втомившись від танців на каблуках нових мештів, назвала себе дурепою, бо в такий мештах на високих підборах ніхто не ходить на забаву, а потім вперлася мені на плече і назвала це відпочинком… Заграла легенька музика, Ганнуся неквапом кружляла з мамою Марією, а наречений Ігор – зі своєю мамою, доволі розкішною, повною  жінкою, з грубими рисами обличчя, щедро помальованим волоссям і незграбним макіяжем… У це несила повірити, але у ній для мене було щось знайоме. О Боже, знову ті знайомі обличчя…

-Ларис, а ти не знаєш, як звати маму нареченого? – перепитую у своєї дружини, розуміючи, що нема такого, аби вона чогось не знала.

-Тамара, здається, Тамара, – відповіла, не відриваючи погляду від танцю матерів, які тулили до серденька своїх дітей.

У моєму житті була тільки одна Тамара. І то недовго. Я був лиш на першому курсі університету. Приїхав на вокзал зі Львова, а дощ ллє, як з відра. Стоїть під деревом самотня дівчинка, платтячко до тіла прилипло. Така вже беззахисна. А у мене парасоля. Я пошкодував дівчисько, підійшов. Бідолаха притулилася до мене, тремтить, каже, чекає на свій автобус, щоб доїхати до додому у сусіднє містечко Липки. Слово за слово, розговорилися. Так – нічого суттєвого, але автобус приїхав, дівча поспішило… Давай, кажу, наступної суботи у такий же час знову зустрінемося під тим же деревом. Я, признатися, мало не забув про своє ж прохання. Але, приїхавши з науки зі Львова, дивлюся, справді стоїть. Ми зайшли у кафе на вокзалі, прокурене, смердюче, але навіть випили трішки вина. Могли б і більше, але звідки у студента гроші наприкінці тижня? Отак по суботах ми з тієї Тамарою і почали зустрічатися. Якось засиділися так надовго, що останній автобус в її Липки пішов. Нам залишилася ніч, лавочка, парк і щирі поцілунки. Я не відчував до неї того, що називається коханням, так собі, подружка. А що нам, 18-річним, ще треба? Та й Тамарка, схоже, теж нічого іншого не вимагала. Це тепер можна назвати приблизно так: партнери заради власного задоволення.

-А наречений звідки? – запитав я у Лариси тихенько, побоюючись сполохати її увагу дурнуватим запитання, а ще більше того, що вона назве Липки.

-З Липок, не заважай, – відповіла скоромовкою.

Я насилу впізнавав у матері нареченого ту витончену і гарну Томку, з якою провів не одну ніч… Їм просто було добре раз у тиждень. Мабуть, у своєму містечку вона мала своїх хлопців, а я у гуртожитку – своїх кралечок, але раз у тиждень можна… Одного разу у ліжку Томка влаштувала йому якийсь допит, ну на кшталт: а якби ми були птахами, ти б погодився зі мною полетіти високо-високо у небо, а якби мені захотілося скупатися у морі троянд, ти б наповнив його, а якби… Цей ряд «якби» був дуже довгим і для мене, не наділеного якимись романтичними почуттями, це видавалося повним безглуздям. Я навіть подумав тоді, чи бува, дурне дівчисько не закохалося у мене? Зрештою, після тієї ночі вони ще кілька разів зустрілися просто так і прохолодно, а потім мені здалося, що це партнерство стає занадто набридливим. Але розірвати дружбу якось не пасувало. А втім, Томка так і запитала: для тебе було б трагедією, якби ми більше ніколи у житті не зустрічалися? Вона просила чесної відповіді і я чесно відповів. Ми справді більше ні разу не бачилися. Навіть під вокзальним деревом, коли йшов дощ.

Це ж треба, подумав я, жити у такому широкому світі, а зустрітися на весіллі її сина. Хоча як це добре, що так легко відпустив Томку від себе – жив би тепер з такою товстезною бабою. Та моя Лариска – ще просто як дівчисько поруч з нею.

…О, з Ларисою теж історія була. Ми з нею земляки і однокурсники. З одного краю, а побачилися в університеті. На педагогічному факультеті, куди мене запхали батьки, бо вважали, що нічого благороднішого на цьому світі не існує. Відразу потоваришували. Якось сиджу поруч з нею на парі – то були останні студенські роки… Науковий комунізм, сивий лектор – гроза усіх студентів, щось там собі розповідає, втішається комунізмом, а я ненароком глянув на Лариску зовсім іншими очима. І побачив у ній те, чого не бачив раніше – красу і щось у голові запаморочилося – зі мною такого ще не було. Ні, я був у багатьох дівочих кімнатах гуртожитку, але такого не відчував, як у цю хвилину… І чому ми з Лоркою п’ять років були тільки друзями і земляками?

-А ти б вийшла за мене заміж? – ні з того, ні з сього шепнув я їй у вухо.

-Вийшла, – не відриваючи погляду від наукового комунізму, байдуже відповіла Лориса.

-Коли?

-Коли складу іспит з наукового комунізму….

-А давай завтра віднесемо заяву у ЗАГС.

-Давай.

Після такого монологу студенти можуть розреготатися, а нам хоч би що – наче й усе серйозно. Мені здалося у цю мить, що я нарешті раз у житті прийняв сам і дуже правильне рішення. А Лариса уже потім зізналася, що у весь час мене потайки любила і ненавиділа, коли я швендявся по дівках… Ми справді наступного дня віднесли заяву і намітили день студентського весілля, на яке запросимо лише друзів і найрідніших людей. Як задумали, так і вчинили. Богу дякувати, досі живемо, добре живемо, любимо свою Оленочку… От бачите, якби не це глупе запитання на науковому комунізмі – чи вийшла б за мене заміж, хтозна куди б моє життя покотилося та де зупинилося. А Лорку я справді люблю, вона молодець у всьому, вона єдина, хто мене підтримав тоді, коли вирішив кинути школу і піти у бізнес. Початок дев’яностих, люди починають гребти гроші, а я виправляю помилки у дитячих зошитах. Батьки дуже нервували, а моя вірна, вперше піднявши на них голос, упевнено заявивли, що він, себто я, уже дорослий, і маю право на власний вибір.

-Лариско, а ти не знаєш, чому мама нареченого виховувала свого сина сама? Ти ж мені про це казала…

-Ну ти зовсім здурів, тобі що до того? Виховувала і виховувала. Але виховала. Диви, який красень. У неї така історія була… Мені це ще під час запросин на весілля Марійка розповіла. Тамара, ну мама Ігоря, вийшла заміж дуже добре, за гарного і багатого, але він її через місяць покинув і сам кудись виїхав. Ти уявляєш, він навіть не знав, що у них син народився… Перед весіллям, то мені Марійка розказувала, наречений з нареченою почали його розшукувати, десь через паспортні столи запити робили, але відповіді так і не отримали. Але я собі думаю: якщо запити пішли, значить на них хтось реагує. Значить відповідь мусить прийти. Мабуть, вже після весілля батько заявиться… Але бачиш, яка добра дитина. Він тата в очі не бачив, а на своє весілля хотів запросити.

…Я намагався поводитися на забаві так, щоб не потрапити на очі Тамарі. Навіщо ті спогади… У неї такий вигляд зараз, що будь-хто має право її не впізнати. Та й я уже не юнак. Ну зналися колись, з ким не буває…

Я не танцював, бо справді втомився – більше морально від численних думок та спогадів. Та й Лариска нарешті дали собі спокій і ми мирно сиділи у залі під стіною. Причому, бажано було сидіти і дивитися, як витанцьовує молодь, бо якщо піднімешся, то твоє місце на лавці неодмінно захопить хтось такого ж віку, як і ти… Весільний староста поставив посеред зали два стільці, на них – дві ляльки-хлопчики у благенькій одежині. Це мав бути конкурс. Мабуть, щось цікаве. Староста запросив до одного стільця батька нареченої Петра і той сором’язливо вийшов на середину зали – на диво тверезий, видно, слово тримає. І хрещеного батька нареченого… Хрещений, як зясувалося, дебелий товстий дядько з мокрою лисиною і обвислим підбородком. Його уже настільки розморило – чи то від спеки, чи від горілки, що звестися з лавки було важко. Кілька секунд він махав у відповідь, мовляв, дайте мені спокій, зал весело реготав, а я у ту мить глянув на Ігоря і прочитав на його обличчі відчай. У хвилину, коли на якогось біса кличуть до стільця людину, яка мала б замінити йому батька, ніхто не підходить. Я не знаю, яка сила зірвала мене з місця, я навіть трішки відштовхнув від себе Лариску, не пам’ятаю, якими кроками дійшов до стільця, за бильцем якого не стояв ніхто, і таким голосом, якого ще ніколи від себе не чув вигукнув:

-А можна я побуду замість батька.

Почув, як у відповідь мені зааплодував зал, я побачив, як Ігор перепитував у Марічку, мовляв, хто я такий і побачив вдячність у його очах за цю дивну витівку. Мені належало якомога швидше роздягнути ляльку, бо ми з Петром начебто уже дідусі, потім одягнути, а потім нагодувати дитя з сосочки. Я аж тоді помітив, що на стільці поруч стояла маленька дитяча пляшечка з білою рідиною і зі соскою. Не знаю чому, але поставив собі мету обігнати Петра – як би складно це було не було. Заграла музика, весільний староста дав старт і я чимдуж взявся до роботи. Є Бог на небі, допоміг мені упоратися хутчіш. Але і це ще не все. Виявляється, «дідусі» не лялечок мали напоїти рідиною, а один одного – горілкою. Ми з Петром один одного поїли, через соску з маленькою діркою, горілкою. На цьому етапі він мене подужав. Ну, думаю, скінчилися випробування. Ач ні, староста зажадав, щоб ми, як два свати і «дідусі» вколисали своїх внучат – заспівали колискову. Хто це зробить краще, той і переможець. Мій суперник, починаючи першим, не знайшов нічого ліпшого, як хриплим голосом затягнути кілька рядків «Червоної рути», а мені як городському інтелігентові не пасувало щось таке. Не знаю, звідки у мене взялася пам’ять, але у мікрофон заспівав іншої: «Спай, синочку, спай, очка закривай, татко буде люляти, сни твої леліяти». Я став переможцем, знову зірвав хвилю аплодисментів, а моя Лариска, на яку ковзнув поглядом, просто тонула у радості – вона, певне, і подумати не могла, що я, будучи у житті великим скептиком, здатний на такий вчинок. «Внучат» староста залишив нам на згадку, молодята підійшли, щоб подякувати і обняти. Коли Ігор нахилився до мене, я знову побачив своє обличчя…

Потім у Лариски кивком цигарки попросив дозволу вийти на алею… Щойно зробив кілька кроків у бік невисоких туй, як почув позад себе голос:

-Навіщо ти так зробив?

Я різко повернувся і побачив Тамару. Я не знав, що відповісти, бо справді не знав. Уперше в житті попри усю красномовність не знайшов жодного потрібного слова у величезному українському словнику.

-А я тебе відразу упізнала, ще як тільки ми за нареченою приїхали. І молила Бога, хоч би нічого такого не сталося.

-А нічого і не сталося, – витягнув я зі себе хоч щось, аби якось урівноважити ситуацію.

-Бачиш, Андрійку, як воно у житті буває… Ти пам’ятаєш ту нашу ніч, коли я питала тебе, чи скупав би ти мене у морі троянд, чи полетів би ти зі мною до сонця, якби ми були птахами… А поміж тим я запитала і інше: чи одружився б ти зі мною, якби я раптом була вагітною. Ти здивувався і перевів усю нашу розмову на дурнуватий жарт.

Слухаючи тихий шепіт Тамари, я несподівано для себе пригадав той дивний допит – справді було питання про вагітність. А я відповів, що спочатку треба завагітніти, а потім думати, що робити.

-А я справді була вагітна. Від тебе… Приїхала у свої Липки і похапцем вийшла заміж за хлопця, якого, як мені здалося, кохала. Він не був дурнем і вмить вирахував час, відколи ми почали ділити ночі, і термін моєї вагітності. Це було важко скрити. Він через місяць мене покинув. Виїхав спочатку сам, потім кудись виїхали його батьки. Всі наші Липки його обмовляли поганими словами, тільки я одна оправдовувала, тамуючи у собі гірку правду. А мій Ігорчик ріс безбатченком і все життя мріяв зустріти тата – того, який, будучи зі мною у шлюбі, мене покинув… Дивина, Андрійку, дивина…. Тепер він одружується на племінниці твоєї дружини. Я ніколи не прагнула зустрічі з тобою, хоча знаю, де і ким ти працюєш, які у тебе успіхи – наш район не надто великий…

І знову стою, наче укопаний, не можу підібрати слів та й не знаю яких…

-Андрію, я подумала, що за час наших коротких зустрічей ми з тобою так ні разу у житті і не потанцювали. Давайте хоч раз, на весіллі нашого сина.

Я кивнув голову. Зрештою, це було найкраще, що можна було придумати, аби відійти з того місця, у якому почув таку дивну і страшну для себе правду.

-Але дай мені слово, що після танцю ти поїдеш звідси. Знаєш, моє життя уже ніхто не зламає, бо я зламала його давно, Ігорчик втішиться, що знайшов свого батька, а твоїй дружині буде дуже боляче. Вона у тебе хороша, чуйна і весела. Я усе весілля спостерігаю за вами. Ти не маєш права заподіяти їй біль… Чим збираєшся звідси їхати?

-Викличу, викличу свого водія, він приїде швидко, він знає, хвилин двадцять. Тамаро, Томко, я не знаю, що сказати, я винен, ну, вибач…

-Андрію, не муч себе і мене. І чим швидше ти звідси поїдеш, тим легше буде мені. У вас з Ігорчиком одне обличчя на двох… Весілля до завершення підходить, а я того весілля через тебе і не бачила толком. Я дуже боюся цієї правди…

Ми повернулися у зал. У той час лунала «Чужа наречена» і мені чомусь здалося, що і слова до того танцю підходять… Скінчилися останні акорди, Тамара кивком голови подякувала мені за танець і прошепотіла:

-Ти мені обіцяв…

Обіцянки цього разу не міг не виконати. Підійшов до Лариси, яка сиділа там, де я її залишив і точила ляси з якимись жіночками.

-Ми їдемо і негайно, я не надто добре себе почуваю.

Лариса зірвалася, наче окропом обпечена. Мабуть, вигляд у мене справді був не найкращий.

-Давай хоч з молодятами попрощаємося, не пасує втікати.

-Ні, ми йдемо вже, машина за нами уже виїхала.

Я знав, що у ці хвилини на мене, не знаю звідки, дивилися очі Тамари. Вона мусила пересвідчитися у тому, що зробив усе, як просила… Ми йшли з Ларисою сільською вулицею, вдихали свіже нічне повітря, настояне на пахощах літніх трав. Лариса заледве встигала дріботіти. А я йшов швидко. Якби міг – втікав би від своєї правди. Скільки ми шляху здолали, не знаю, але вийшли уже далеко за село. Я так і не промовив Ларисі жодного слова, а вона, здається, розуміла, що сталося щось неймовірне, тому не діймала запитаннями. Нарешті здалеку побачив світло фар… Ми мовчки сіли на заднє сидіння, Лариса притулилася своєю щокою до мого плеча. Мабуть, відчувала якісь негаразди. Водій спробував щось пожартувати, мовляв, навіщо було їхати на забаву, якщо тверезими повертатися. Але ми не відповіли нічого і він стулив собі рота та потиснув на газ. В`їхали у місто, попетляли вузькими вулицями і нарешті:

-Приїхали, – якось задоволено виголосив мій водій, розуміючи, що тій важкій атмосфері у салоні автівки прийшов кінець.

Водій чомусь вийшов, а я не хотів відкривати дверцята. Так само, притулившись до плеча, нерухомо сиділа і Лариса.

-Ларисочко, ти мені вибач, за все мені вибач, але я повинен тобі щось сказати. Я щойно був на весіллі свого сина. Я повинен повернутися, розумієш, я повинен повернутися, я не можу його залишити самого. Ти виходь, я потім приїду. Я сам приїду.

-Ні, – я відчув, як Лариса до болю стиснула мою руку, – ми їдемо разом.

Не знаю, що у цю мить розумів мій здивований водій, але ревнув мотором і рвучко розвернув машину. Розумів, що за ті двадцять хвилин зворотного шляху маю повернутися у свою юність і розповісти своїй дружині про все, що сталося тоді. І навіть намагався це робити, але крім незв’язаних до купи слів не виходило нічого.

-Мовчи, – прошепотіла Лариса, – потім, усе потім…

Не пам’ятаю, як ми доїхали до весільного ресторану, не пам’ятаю, чи увійшов чи влетів до танцювальної зали… Наречені стояли по середині у гурті молодих людей. Ми знову з Ігорем зустрілися поглядами і нашими однаковими обличчями. Не тямлю, що роблю, очі заливаються слізьми, долівки не бачу, але за мить відчуваю, як обнімаю сина. Свого сина…

-Ви плачете? – привів мене до тями здивований голос Ігоря, і його обидві долоні обтерли мої обидві щоки нашого одного на двох обличчя.

-Ти ж хотів, щоб я був на твоєму весіллі. І я повернувся…

 

Роман ІВАНЧУК

 

Напишіть відгук